Заклад дошкільної освіти №11 "Чебурашка" Покровської міської ради Донецької області

 





"Зустрічаємо Різдво та віримо в нашу щасливу зірку"

Святвечір або Святий Вечір — традиційна святкова вечеря напередодні Різдва Христового. Віряни, які зустрічають Різдво по григоріанському календарю, сідають за стіл 24 грудня, а християни східного обряду — 6 січня. Готують лише пісні страви. При чому їх повинно бути дванадцять — за кількістю апостолів та місяців у році. Кожна має свій символ для українського народу.

 

12 страв на Святий вечір: перелік та що вони символізують

Вся сім'я, крім маленьких дітей та хворих, нічого не їла цілий день, а за стіл сідала тільки з першою зіркою. Кожна з 12 страв на Святий вечір мала для українського народу певний символ.

Кутя

Кутя — це найголовніша з 12 страв на Святвечір. З неї починалася трапеза. Для приготування куті брали обмолоту пшеницю, яку товкли в макітрі. Так знімається верхня тоненька плівка, але саме зерно не пошкоджується. Деякі господині додавали рис або ячмінь. Обов’язково приправляли медом, варенням та сухофруктами.

 

Зерно для наших пращурів було символом вічного життя, багатства, достатку. Мед означав Боже слово, чистоту, християнську віру. Також до куті обов’язково додавали мак. Він символізував невинно пролиту кров, мучеництво.

 

Коли кожен член сім’ї спробує всі 12 страв на Святий вечір, кутю ставили на столі на всю ніч.

Узвар

Другим за популярністю на столі з 12 страв на Святу вечерю вважається узвар. Він символізує нове життя, народження, яке було дароване людині Богом. Готували узвар з сухофруктів та чистої джерельної води.

А також:

Борщ

Капусняк

Карачун, калач або хліб

Риба

Квасоля і горох

Голубці з пшоном

Гриби

Пампушки

Вареники

Каша

Святвечір 2020 - історія свята Святий вечір, традиції і прикмети

 

Одним із головних, але дещо забутих у великих містах обрядів є колядування. Його варто відрізняти від щедрування. Колядують – 6 січня, у вечір перед Різдвом. Щедрують – 13 січня, перед Старим Новим роком.

Своєю назвою колядування, власне, як і колядки, зобов’язані слов’янському слову “Коляда”, яким називали Святвечір, переддень Різдва. Корінням традиція колядування сягає дохристиянських часів. Люди вітали Коляду, ходили від одного двору до іншого й обдаровували господарів будинків побажаннями щастя і благополуччя. За це треба було обдарувати колядників у відповідь – жадібні господарі ризикували накликати на себе біду.

 

 

50 українських колядок, які здатні зачарувати слухачів

Існує дуже багато народних колядок …..

Коляд, коляд, колядниця,

Добра з медом паляниця,

А без меду не така,

Дайте, дядьку, п’ятака.

Одчиняйте скриньку,

Та давайте сливку,

Одчиняйте сундучок,

 

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Радуйся! Ой, радуйся, земле,

Син Божий народився!

Застеляйте столи та все килимами.

Радуйся! Ой, радуйся, земле,…

Та кладіть калачі з ярої пшениці.

Радуйся! Ой, радуйся, земле,…

Та прийдуть до тебе

Три празники в гості.

Радуйся! Ой, радуйся, земле,…

Ой перший же празник —

Та Різдво Христове.

Радуйся! Ой, радуйся, земле,…

А другий же празник —

Василя святого.

Радуйся! Ой, радуйся, земле,…

А третій же празник —

Святе Водохреще.

Радуйся! Ой, радуйся, земле,…

А що перший празник

Зішле тобі втіху.

Радуйся! Ой, радуйся, земле,…

А що другий празник

Зішле тобі щастя.

Радуйся! Ой, радуйся, земле,…

А що третій празник

Зішле всім нам долю.

Радуйся! Ой, радуйся, земле,

Син Божий народився!

 По цьому дому, по веселому,

Чи дозволите колядувати,

Колядувати, ваш дім звеселяти,

Діточок збудити, діточок збудити,

Христа Славити!

 

 Ой радуйся, земле! Коляда іде!

Святий Вечір, добрий вечір!

Коляда іде, всім дари везе.

Всім дари везе, нам слово каже.

Нам слово каже, що весь світ сяє.

Земле, земле, одчиняй двері.

Одчиняй двері , бо твій князь їде!

 

 Хтось веселий надпис вивів

На тоненькому льоду:

«Гей! Свята прийшли у гості!

Зустрічайте коляду!»

Трійка коней прудконогих

Мчить по білому сніжку —

Коляда везе в санчатах

Сто гостинців у мішку!

Чуєш, дзвоники співають:

Тілі-тілі-тілі-бом!

Ідуть ряжені на конях

Нас вітати із Різдвом!

 

Але ще є і авторські колядочки…. (Пропонуємо батькам вивчити разом з малятами)

Наступні колядки склала методист ЗДО№11 «Чебурашка» відділу освіти Покровської міської ради Засипка Г.С.

Хочу заколядувати…

Із Різдвом вас привітати.

Попрошу у Сина Бога

Для Вкраїни перемоги,

Щоб всі мирно проживали

Та Ісуса прославляли.

 

Ой, на небі янголята

Бога прославляють.

Українські дошкільнята

Колядки співають.

Про Ісусика-дитятка

Усім сповіщають.

Миру й щастя Україні

У нього благають.

 

В нас колядка така:

Ми не просим п’ятака.

Просимо, Ісусе, нас благослови,

Щоб люди на Землі у мирі жили.

 

У святий різдвяний час

З колядой ідем до вас!

Ми Ісусика малого прославляєм,

Українському народу від душі бажаєм:

В щасті й мирі проживайте,

Горя і війни не знайте!

 

 

 

 

Хай почує кожна хата,

Як малята-дошкільнята

Із Різдвом усіх вітають,

Щастя людям всім бажають.

Прославляють Бога Сина,

Просять миру Україні.

 

В нашім українськім краю

Я колядочку співаю,

Що Син Божий народився,

На спасіння нам з’явився.

Я прошу:  «В різдвяний час

Захисти, Ісусе, нас,

Щоб могли маленькі діти

Без війни щасливо жити.

 

Ми не будем сумувати,

Йдемо ми колядувати.

Зірка нам різдвяна світить,

Українським чемним дітям.

Світ увесь нехай почує –

Україна колядує.

 

Відкривайте швидше двері,

Нас пустіть до хати!

Що Спаситель народився, хочем розказати.

Ми Ісусика всі разом прославляєм,

Усім людям щастя й радості бажаєм.

 

Ти нам, зірочко, світи,

З колядою нас веди.

В кожну хату, в кожен дім,

Ми розкажемо усім,

Що у цей чудовий час

В світ прийшов Спаситель наш.

Він при ніс для всіх надію,

Що про мир здійсняться мрії.

 

Гей, гей, ми ідемо

Добру новину несемо:

Породила Діва Сина!

Тож радіє Україна

Й вірить – буде добре всі,

Мир Ісус нам принесе.

 

 

Різдвяні Казки для малят

"Дід, Баба та вовк - колядник"

Жив собі дід та баба. Жили вони не в селі, а хатка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло свято Різдво. Дід і баба приготовилися і ждуть колядників. Жда-ли вони, ждали, – ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чують:

– Дозвольте колядувати!

Дід і баба в один голос:

– Колядуйте!

Раптом товстий голос каже:

– А в діда, діда перва ягничка,

Друга теличка,

Третя баба,

Давай, діду, ягничку!

Дід каже, що не дам, баба каже, що не дам, вона в нас одна. Вовк як почав стукати, грюкати у вікна і в двері, аж хата трясеться, і кричить:

– Давай, бо й тебе з’їм!

Що було робити дідові? Узяв та й вивів ягничку. Взяв вовк ягничку на плечі та й поніс у ліс. З’їв вовк ягничку і знову приходить колядувати. Підходить до вікна, гукає:

– Дозвольте колядувати!

Дід відповідає:

– Нема чого давати!

А вовк стукає, грюкає, добивається:

– Дозвольте, бо й вас з’їм!

Дід і каже:

– Колядуй.

Вовк знову колядує:

– А в діда, діда перва ягничка,

Друга теличка,

Третя баба,

Давай, діду, теличку!

Дід плаче, баба плаче, а вовк стукає, грюкає. Що було дідові робити? Взяв та й віддав теличку.

Вовк забрав теличку і поніс в ліс. Їв, їв, недоїв вовк телички. Вернувся знову до діда. І знову питає:

– Дозвольте колядувати!

Дід відповідає:

– Нема чого давати!

Вовк почав стукати, ламати двері, ось-ось влізе в хату. Дід злякався і дозво-лив.

Вовк колядує:

– А в діда, діда перва ягничка,

Друга теличка,

Третя баба,

Давай, діду, бабу!

Дід каже:

– Не дам.

Вовк кричить:

– Давай, бо й тебе з’їм, хату поламаю!

Попрощався дід з бабою, заплакав, а баба зав’язалась великою хусткою. Узяв вовк бабу на спину і поніс.

Приніс до того місця, де лежала недоїдена теличка, посадив бабу на пеньок, а сам став доїдати теличку.

Баба сидить на пеньку і шепче:

– Рошти, рошти, пеньку, вгору!

Вовк пита:

– Що ти кажеш?

– Та кажу, щоб ти швидше їв та й мене з’їв.

І знов баба каже:

– Рошти, рошти, пеньку, вгору!

Доїв вовк теличку, не наївся, хотів бабу їсти; як гляне, а баба високо на пень-ку сидить. Вовк розсердився, почав гризти пеньок. Поламав зуби і пішов до ко-валя, щоб вставити залізні.

Баба сидить на пеньку і каже:

– Рошти, рошти, пеньку, вниз!

Пеньок зробився низенький, баба скочила і пішла. Іде, іде баба лісом, вже втомилася. Аж дивиться: стоїть хатка, зроблена з сиру та масла; колодка також зроблена з сиру та масла. Баба відірвала колодку і з’їла, а сама увійшла в хату. В хаті все зроблено із сиру та масла.

Баба вколупала з плити сиру та масла, наїлася і залізла під корито, яке стояло посеред хати, і сидить. Коли це приходять господарі – дикі кози. Ввійшли й пи-тають:

– Хто був в нашій хаті? Хто поламав грубу?

Їм ніхто не відповідає.

Подоїлися кози, позаліплювали грубу, полягали спати. На другий день пішли пастись, а цапа залишили сторожувати. Баба сидить під коритом і шепче:

– Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!

Цап заснув. Баба вилізла з-під корита, наїлася сиру і знову сховалася.

Прийшли вечором кози, забили цапа, що не встеріг хатки, подоїлися, по-заліплювали дірки і полягали спати. А вдень залишили цапа з трьома очима.

Баба сидить під коритом і шепче:

– Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!

Цап заснув на два, а на третє дивиться. Баба тільки вилізла, хотіла вколупати сиру і масла, а цап бабу хап за рукав і держить.

Прийшли кози і хотіли бабу забити. Але вона відпросилася, сказала, що буде їм вірно служить.

Вона все робила, а кози йшли пастися і залишали одного цапа стерегти, щоб баба не втекла. Потім привикли кози до баби і перестали стерегти.

Баба і воду носила, і траву рвала, і хату підмітала.

Добре було козам з бабою жить. Але скучно було бабі за дідом. Як тільки пішли кози пастись, баба наколупала сиру та масла в платок і пішла до діда.

Приходить до діда, залізла на горище і сидить над діркою. Дід наварив каші, сів у сінях на порозі і їсть. Баба взяла грудку масла та й вкинула в кашу. Дід по-думав, що то щось погане впало, і вилив кашу в цебрик. Ще було трохи в горщи-ку; вилив у миску і їсть. Баба знову взяла і кинула кусок масла в кашу. Дід почав їсти, бо більше нема. Розкуштував дід, що каша добра, то з’їв ще й ту з цебрика. Баба тоді й каже:

– Дідусю, зніми мене!

Дід зрадів, зняв бабу з горища. І живуть вони дружно, добро наживають.

 

 

"Вовки та колядники"

Як жив собі дід та баба, і розвели вони семеро овець, і сучка-позвонка, баба-поговорка, коничок-ступачок.

От раз підійшла Меланка, то дід заставив бабу, щоб вона наварила вареників. А сам пішов щедрівників шукать. Іде, коли дивиться – ідуть вовки. А він їм і каже:

– Ой ви, дітки, ідіть до мене щедрувать.

То тоді ці вовки пішли за ним і прийшли до хати та й почали щедрувать:

А у діда, а у баби
Семеро овець.

Сучка-позвонка,
Баба-поговорка,
Коничок-ступачок.

Винось, діду, вівцю.

Крутивсь, вертівсь дід. Нічого не поробиш, треба нести. Виніс дід вівцю. А вони знову почали співать.

А у діда, а у баби
Семеро овець...

Співали вони так, доки дід всіх овець не повиносив.

І так вони співали, поки поїли всіх. Тоді доходе ряд до баби. Не оддав дід баби, а сам узяв добрий кийок і побив вовків.

 

 

Українська народна казка з продовженням від Івана Малковича)

Ішов дід лісом та й загубив рукавичку.

 От біжить мишка, улізла в ту рукавичку: 

— Тут я буду жити. 

Коли це жабка — Плиг-Плиг — та й питає: 

— А хто, хто в цій рукавичці? 

— Мишка-шкряботушка. А ти хто?

—Жабка-скрeкотушка. Пусти й мене! 

— Іди! 

От уже їх двоє. 

Коли біжить зайчик. 

Прибіг до рукавички та й питає: 

— А хто, хто в цій рукавичці? 

Мишка-шкряботушка, жабка-скрeкотушка. А ти хто? 

— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

 — Та йди! 

От уже їх троє. 

Коли біжить лисичка та й питає: 

— А хто, хто в цій рукавичці? 

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрeкотушка, зайчик побігайчик. А ти ХТО? 

— А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! 

— Та йди! 

Ото вже їх четверо стало.

 Аж суне вовчик, та й собі до рукавички, питається: 

— А хто, хто в цій рукавичці? 

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? 

— Та я Вовчик-братик. Пустіть і мене! 

— Та вже йди! 

Уліз і той, — уже їх п'ятеро. Де не взявся — біжить кабан: 

— Хро-хро-хро! 

А хто, хто в цій рукавичці? 

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрeкотушка, зайчик-побігайчик, Лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? 

— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! 

— Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку!Куди ж ти в неї влізеш? 

— Та вже влізу — пустіть!

 — Та що вже з тобою робити — йди!

 Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. 

Коли це тріщать кущі, Вилазить ведмідь — та й собі до рукавички: 

— А хто, хто в цій рукавичці?

 — Мишка-шкряботушка, жабка-скрeкотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, Вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? 

— Гу-гу-гу-у, як вас багато... А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене! 

— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? 

— Та якось будемо. 

— Та вже йди, тільки скраєчку! 

Уліз і ведмідь — семеро стало.Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься... Почав ведмідь колядувати — бо ж Різдво... 

Сподобалося звірятам. Стали й вони підтягати разом з ведмедиком. 

Коли дивляться, аж їхня рукавичка мовби побільшала. Адже від дзвінкої щирої коляди не лише душа, ай рукавичка більшає. 

І стало їм усім так добре, так просторо! 

Ведмідь і каже: 

— Треба подякувати дідусеві за рукавичку! 

— То, може, напишемо йому вітального листа? — питає зайчик. 

— Добре придумано! — загукали звірі. 

Зайчика вибрали за писаря. Всі йому підказували, а він писав. Лисичка з мишкою та жабкою зробили конверт, зайчик написав на ньому адресу, а вовк з кабаном передали листа сороці-білобоці, щоб вона віднесла його дідусеві. Ось цей лист: 

Бобрий день, любий дідусю!
Вітаємо тебе з Різдвом і з Новим роком!
Дуже дякуємо за твою рукавичку.
Просимо тебе:не забирай її в нас до весни.
У ній нам дуже гарно й пепленько.
Завтра чекай колядників.
З найкращими привітаннями
Твої лісові друзі.

От на другий день повставали звірі раненько, повдягалися чепурненько, кабана рукавичку стерегти зоставили, а самі подалися до дідусевої хатини. 

Дорогою ведмедик учив звірят колядувати й щедрувати, а зайчик показував шлях, бо колись у дідусевому городі він частенько милувався капусткою... 

Ідуть та й ідуть — дорога неблизька — дідусь жив аж за лісом. 

Коли їм назустріч колядники з вертепом у руках. 

А той вертеп такий гарний — увесь наче золотий, ще й держак золотою фольгою обмотаний. А зверху в дашку малесенький ліхтарик освітлює і пастушків, і ягняток, що своїм диханням зігрівають Боже Дитятко... 

— Пгивіт, коляднички! — вигукнув зайчик, який не завжди вимовляв «р». 

— Привіт, привіт! — весело відгукнулися діти. — То ви — оті звірята з «Рукавички», так?.. А де ж ваш кабан-іклан? 

— Рукавичку стереже.

 — А до кого ви йдете? 

— Як то до кого? До дідуся, що загубив рукавичку. Гайда з нами!

 — Гайда то й гайда, — погодилися діти. От пішли вони разом. Дорогою діти вчили звірят колядувати «Нова радість стала», а звірята навчали дітей «Щедрика». 

Мишка з жабкою раз у раз провалювалися у ведмежі сліди, тож доводилося їх відшукувати, витягати, а тоді ще й нести. 

Так дійшли вони до дідусевої хатини. 

Зайчик підбіг під віконце — та:

Я маленький хлопчик,
 народився в вівторчик, 
а в середу рано 
мене в школу дано. 
Я іду і скачу,  
з радості аж плачу,
двері відчиняю — 
з Різдвом вас вітаю! 
Дозвольте колядувати! 

— О, колядуйте, колядуйте! — радісно гукнув у вікно дідусь. — Я отримав листа і виглядаю вас з самого рання. 

Почали вони колядувати... 

І раптом усі зорі з неба мовби опустилися над ними й залили світлом усе дідусеве подвір'я. Адже дзвінку щиру коляду люблять слухати не лише люди, ай зорі. Відчинилися двері, і з хати вийшов дідусь.

 — Ще ніколи в житті я не мав таких гарних Колядничків. Ось вам коляда, — і він простяг звірятам та дітям по торбині гостинців: горішків, яблук, цукерок і всякої всячини. — А це — гірлянди для вашої рукавички, — сказав дідусь до зайчика, а тоді запросив колядників до хати на кутю. 

Напрочуд «вихований» Вовчик схопив торбину з гостинцями й, розштовхуючи всіх, перший пропхався в хатку та й зайняв найтепліше місце — біля печі. Щоправда, на цьому його щастя урвалося, бо ведмедик забрався на піч і висадив Вовкові на плечі свої намерзлі лапи. Вовчик крутився, сопів, але мусив терпіти. А далі посідали вони за стіл та й почали частуватися — аж за вухами лящало. А як начастувалися, знову заколядували. 

Найголосніше виспівували дідусь із зайчиком, який не завжди вимовляв «р», тому замість «Щедрик-щедрик» у нього виходило «щед-гик, щед-гик», і всі думали, що на зайчика напала гикавка. Аж надвечір колядники попрощалися з дідусем. Діти подалися до своїх домівок, а звірята — в рукавичку, 

яку дідусь пообіцяв залишити їм аж до весни. 

Жабка, до речі, так начастувалася, що загубила по дорозі аж два ґудзики. А коли вони наблизилися до рукавички, то зразу їй не впізнали. 

Кабан так її прикрасив і зробив з моху такий гарний дах, Що рукавичка скидалася тепер на невеличкий казковий будиночок, у якому нашим звірятам живеться тепленько й радісно, чи, як вимовляє зайчик, «пепленько й гадісно», — і всі заливаються дзвінким сміхом.